У вересні 1928 року шотландський науковець повернувся до своєї лабораторії в Лондоні після літньої відпустки. Його звали Александер Флемінг, і він не був дуже охайною людиною. Перед відпусткою він залишив на столі купу скляних чашок. У них він вирощував бактерії – крихітні живі організми, через які люди можуть тяжко захворіти.
Коли він знову подивився на чашки, то помітив щось дивне. В одній із них з’явилася синьо-зелена пліснява – той м’який пухнастий наліт, що росте на старому хлібі. Навколо плісняви бактерії були мертві. Флемінг цього не планував. Він цього навіть не хотів. Але ця маленька випадковість дала світові перший антибіотик – ліки, які вбивають бактерії. Відтоді вони врятували мільйони життів.
В історії багато таких випадків. Деякі з найважливіших речей у наших домівках і лікарнях узагалі ніхто не планував. У цій статті ми розглянемо шість таких «щасливих помилок» і поставимо цікаве запитання: чи це справді була лише удача?
Брудна чашка, яка врятувала мільйони
Флемінг працював у лікарні Святої Марії в Лондоні. Він вивчав бактерії під назвою стафілококи, які спричиняють небезпечні інфекції. У ті часи навіть маленький поріз міг убити людину, якщо в нього потрапляли бактерії.
Ніхто точно не знає, звідки взялася Флемінгова пліснява. Багато істориків думають, що вона залетіла з повітря, можливо, з іншої лабораторії поверхом нижче. Деякі дослідники також вважають, що допомогла погода: того літа спочатку було прохолодно, а потім тепло. Це було добре для плісняви і погано для бактерій.
Флемінг помітив мертві бактерії, і йому стало цікаво. Він виростив більше плісняви й перевірив її. Виявилося, що вона може вбивати багато різних видів бактерій. У 1929 році він написав про це наукову статтю і дав новій речовині назву – пеніцилін, від назви плісняви, Penicillium.
Але потім сталося дещо несподіване – майже нічого. Пеніцилін було дуже важко виробляти, і він швидко втрачав свої властивості. Майже десять років відкриття Флемінга тихо чекало на сторінках наукового журналу.
Чому велике відкриття може чекати десять років
Історія продовжилася в Оксфордському університеті. Близько 1939 року команда, яку очолювали Говард Флорі та Ернст Чейн, прочитала стару статтю Флемінга і вирішила спробувати ще раз. До 1941 року вони вже довели, що пеніцилін може вилікувати людей зі смертельними інфекціями. Проте вони могли зробити лише крихітну кількість ліків. Спочатку науковці вирощували плісняву в лікарняних суднах і навіть збирали пеніцилін із сечі пацієнтів, щоб використати його ще раз.
Ішла Друга світова війна, і солдати помирали від інфікованих ран. Велика Британія не могла виробити достатньо пеніциліну, тому в липні 1941 року Флорі поїхав по допомогу до США. Він приїхав до державної лабораторії в Пеорії – невеликому місті в штаті Іллінойс. Там науковці почали вирощувати плісняву у величезних резервуарах.
Тоді сталася друга щаслива випадковість. Працівниця лабораторії в Пеорії Мері Гант знайшла на місцевому ринку запліснявілу диню. Її золотиста пліснява виробляла набагато більше пеніциліну, ніж оригінальна пліснява Флемінга.
Результат був вражаючий. Перед висадкою союзників у Нормандії в червні 1944 року заводи виготовили приблизно 2,3 мільйона доз пеніциліну для солдатів. У 1945 році Флемінг, Флорі та Чейн разом отримали Нобелівську премію з медицини.
Шоколадка в кишені інженера
Наша наступна історія теж починається під час Другої світової війни. Персі Спенсер був інженером в американській компанії Raytheon. Його родина була бідною, і він покинув школу у 12 років. Але він сам вивчив фізику й математику і став одним із найкращих у світі експертів із радарів.
Одного дня в 1945 році Спенсер стояв біля ввімкненого магнетрона – частини радара, яка створює мікрохвилі. Він сунув руку в кишеню і виявив, що його шоколадка розтанула. Багато людей просто не звернули б на це уваги. Але Спенсер запитав себе: «Чому?» – і провів експеримент.
Він поклав біля магнетрона зерна кукурудзи, і вони перетворилися на попкорн. Відома історія розповідає, що він також спробував яйце. Воно так нагрілося, що вибухнуло – дехто каже, просто в обличчя колезі, який підійшов надто близько.
8 жовтня 1945 року компанія Raytheon подала заявку на патент мікрохвильової печі. Перша така піч з’явилася в продажу в 1947 році, і вона дуже відрізнялася від маленької коробки на вашій кухні. Вона була майже 1,8 метра заввишки, важила близько 340 кілограмів і коштувала приблизно 5000 доларів. У 1967 році з’явилася менша модель для кухні за 495 доларів, і поступово мікрохвильовки стали звичайною річчю в домівках.
А що отримав Спенсер за свій винахід? Компанія виплатила йому премію лише у два долари – стільки вона зазвичай платила за патент. Проте Спенсер мав там довгу кар’єру і за життя отримав близько 300 патентів.
Дивне світло в темній кімнаті
Повернімося ще далі в минуле – у вечір 8 листопада 1895 року. У німецькому місті Вюрцбург професор фізики Вільгельм Рентген проводив досліди зі спеціальною скляною трубкою. Він пропускав крізь неї електричний струм. Рентген накрив трубку чорним картоном, щоб назовні не виходило світло, і вимкнув у кімнаті освітлення.
І тоді він побачив щось неможливе. Невеликий екран на столі, приблизно за метр від трубки, почав світитися. Щось невидиме виходило з трубки, проходило крізь картон і потрапляло на екран. Рентген не знав, що це таке, тож дав цьому назву, якою в математиці позначають щось невідоме: X-промені. Так їх і сьогодні називають багатьма мовами. А от українською ми зазвичай кажемо рентгенівські промені – на честь самого відкривача.
Рентген з’ясував, що ці промені проходять крізь папір, дерево і навіть шкіру, але не крізь кістки чи метал. 22 грудня 1895 року він попросив свою дружину Анну Берту покласти руку перед променями. На знімку було видно кістки її руки й обручку. Кажуть, що, побачивши його, вона промовила: «Я побачила свою смерть».
Новина дуже швидко облетіла світ. Уже за кілька місяців лікарі використовували рентген, щоб знаходити зламані кістки та кулі в тілі людини. У 1901 році Рентген отримав найпершу в історії Нобелівську премію з фізики. Цікаво, що він вирішив не патентувати своє відкриття. Він хотів, щоб ним могли вільно користуватися всі.
Один клей надто слабкий, інший – надто сильний
Іноді помилка спочатку зовсім не корисна. Їй потрібні правильна людина і правильна проблема. Два відомі клеї добре це показують.
У 1968 році Спенсер Сілвер, науковець американської компанії 3M, намагався створити дуже міцний клей для літаків. Натомість у нього вийшов дуже слабкий. Ним можна було приклеїти папірець до поверхні, але його легко було відклеїти і приклеїти знову в іншому місці. Сілвер називав свій клей «рішенням, яке чекає на свою проблему».
Проблема з’явилася через шість років – у церкві. Арт Фрай, інший працівник 3M, співав у церковному хорі. Він використовував шматочки паперу як закладки у своїй книжці з піснями, але вони постійно випадали. Тоді він згадав про слабкий клей Сілвера. Закладка з таким клеєм трималася б на сторінці й не псувала б її. Невдовзі Фрай зрозумів, що клейкий папір ще краще підходить для коротких нотаток. У 1980 році продукт з’явився в продажу по всіх США під новою назвою – Post-it. Від помилки до магазину минуло дванадцять років.
Протилежна історія сталася в 1942 році. Гаррі Кувер, хімік компанії Eastman Kodak, під час війни намагався створити прозорий пластик для прицілів зброї. Один із його матеріалів був жахливим для цієї роботи, бо прилипав до всього, чого торкався. Кувер відмовився від цієї ідеї. Через дев’ять років, у 1951-му, він знову натрапив на той самий матеріал під час іншого проєкту. Цього разу він зрозумів, що «прилипає до всього» – це не проблема, а і є сам продукт. Клей почали продавати в 1958 році, а згодом він став відомим як суперклей.
Прогулянка, собака і тисячі крихітних гачків
Не кожна випадковість стається в лабораторії. У 1941 році швейцарський інженер Жорж де Местраль пішов на прогулянку в гори зі своїм собакою. Коли вони повернулися додому, його штани й шерсть собаки були вкриті реп’яхами – маленькими круглими насінинами рослини, які чіпляються до всього.
Де Местраль роздивився їх під мікроскопом. Він побачив, що кожен реп’ях має сотні крихітних гачків. Ці гачки чіплялися за маленькі петельки на тканині та в шерсті тварин. Він подумав: а що, як зробити таку саму систему з тканини?
Він працював над цією ідеєю близько десяти років, і багато експертів із нього сміялися. Зрештою він з’ясував, що найкращий матеріал для гачків – нейлон. У 1955 році де Местраль отримав патент і назвав свій винахід Velcro – від двох французьких слів: velours (оксамит) і crochet (гачок). Українською ми найчастіше кажемо просто липучка. Сьогодні липучки є на взутті, сумках і куртках, а астронавти використовували їх, щоб речі не літали по космічному кораблю.
Чи це справді лише удача?
У цих історій є дещо спільне. У кожній із них була випадковість. Але в кожній була й людина, яка її помітила і поставила запитання. Розтоплена шоколадка чи брудна чашка – це ще не винахід. Винаходом вони стають лише тоді, коли хтось виявляє цікавість, терпіння і знає достатньо, щоб зрозуміти, що бачить.
Французький учений Луї Пастер пояснив цю думку у своїй промові 1854 року:
«У царині спостережень випадок сприяє лише підготовленому розуму». – Луї Пастер
В англійській мові є навіть окреме слово для щасливого відкриття, якого ви не шукали: serendipity. Українською його іноді передають як серендипність. Це слово вигадав письменник Горас Волпол у листі 1754 року. Він узяв його зі старовинної казки «Три принци із Серендипу». Серендип – це давня назва Шрі-Ланки, а принци з казки постійно робили відкриття – випадково і завдяки своєму розуму.
Утім, треба бути обережними, бо деякі відомі історії про «випадкові» винаходи неправдиві. Наприклад, на багатьох сайтах пишуть, що кухар Джордж Крам вигадав чипси в 1853 році, коли сердитий відвідувач поскаржився, що його картопля фрі надто товста. Історики не впевнені, що це справді було. Насправді рецепт дуже тонких смажених скибочок картоплі з’явився в англійській кулінарній книжці ще в 1817 році – на багато років раніше.
Висновок: якою буде ваша наступна помилка?
Пеніцилін, мікрохвильова піч, рентгенівські промені, стікери Post-it, суперклей і липучки – усе це почалося з несподіванки. Але жоден із цих винаходів не був чистою удачею. Флемінгу знадобилися десять років і команда в Оксфорді. Сілверу знадобився Фрай із його книжкою пісень. Куверу довелося побачити свою «невдачу» двічі, перш ніж він її зрозумів.
Можливо, справжній урок не в тому, що «помилки – це добре». Більшість помилок – це просто помилки. Урок у тому, що несподіванка – це запитання, а не лише проблема. Наступного разу, коли щось піде не так на кухні, на роботі чи в навчанні, зупиніться на мить і поставте те саме запитання, яке Спенсер поставив про свою шоколадку: «Чому це сталося?» Можливо, відповідь буде маленькою. А можливо, як запліснявіла чашка в 1928 році, вона змінить світ.
